А пам'ятаєте як у дитинстві можна було дивитися на людей цілком, коли всі люди були просто дяді і тьоті, іноді із собакою, чи виходили із машини, курили, у фуражках, щось балакали, і все було наче через вікно теплої квартири, в якій ти усвідомив себе вперше, подумати щось конретне можна було тільки про однолітків із дитячого садочка, а всі інші були цілком злиті із деревами і дощем, і дивишся на купу проводів, на реальну купу, і вона перетинається із іншою, і йде в стелю, і ти не думаєш, що це кручена пара, чи телефонний провід, і чи там біло-оранжевий, чи то біло-зелений початок, а воно все одне, в голові хіба що було слово «джгут», бо так казав тато, але потім хтось тобі скаже «ти взагалі щось думаєш, ти думаєш?», і ти, блукаючи вулицею, собі говориш «може і дійсно потрібно про щось думати», і спочатку це просто гра, наче кишенькове море, хвилі якого можна легко зупинити, а потім вода його розтікається, і вже не знаєш де то море, а де ти сам, той, хто його колись розбурхав, а можна було і не гратися кишеньковим морем, а так би і залишатися цілком, ви ж також пам'ятаєте, правда?